Роздумуючи, як і кожний
філософ, над долями світу і людини, над тими процесами в суспільстві й
людському ставленні до світу, які не тільки, деколи, жахають своєю нелюдяністю, але й вражають своєю
абсурдністю і безумством, я все більше схилялася до думки, що
глибинна причина всього, що відбувається корениться
в природі самої людини.
Людина гордо
іменує себе homo sapiens – людина розумна, але дійсність із давнини до
сучасності, на жаль, показує наочно
зворотне. Людина в своєму без-умстві не тільки знищує навколишнє середовище,
але і собі подібних, саму себе.
Вдивляючись і вдумуючись
в процеси, які відбуваються в суспільстві і людях, я все частіше приходжу до думки,
що люди – неживі. Вони слухають, але
не чують, дивляться, але не бачать реальний, живий світ. Кожна людина і суспільство
в цілому створюють світи, які придумують
їх голови, і живуть в них. Людина все більш втрачає здатність, властиву
всьому живому – відчувати почуття оточуючих.
Чи зможе людина, що відчуває чужий біль
як свій, заподіяти біль Іншому, і тим більше отримувати задоволення від
страждань інших? Чому протягом всієї історії людської цивілізації
спостерігаються садо-мазохістські тенденції у відносинах людей між собою та у
ставленні до тварин і природи? Чи то людина має садо-мазохістську природу?
У сучасному
світі зло і агресія досягли тих меж, коли вже постає питання про самознищення
людства. Яка природа і причина людського зла і як запобігти загрозі, що нависла
над людьми? Відповісти на ці питання може допомогти філософське осмислення глибинних
сенсів Біблії.
Створивши людину за своїм образом та подобою, Бог заборонив їй їсти плоди з
дерева пізнання добра і зла, інакше
«смертю помре» (Бт.2:17). Тілесно Адам і Єва не померли, але померла їх духовно-душевно-тілесна
цілісність і життя в Богові. Людина
стала жити біля (або дуже далеко від) Бога. Вона замкнулася
в шкаралупі свого его і тому втратила здатність відчувати Бога, світ, людей.
І з метою
компенсації втрати чутливості людина звела свою голову, розум на п'єдестал
«своєї суті», іменуючи себе homo sapiens. Людина стала думати, думати, думати. Думати, що чує (не чуючи нічого і
нікого, окрім себе), думати, що бачить (не бачачи нічого і нікого, окрім себе),
думати, що любить (створюючи незліченне число концепцій і теорій любові), тобто
жити в придуманому (виражаючись сучасною мовою, віртуальному) світі. Так померла жива, відчуваюча, «сердечна
людина» (бо Бог – у серці, а не в голові людини!..) – homo cardiacus і її місце зайняла
«людина думаюча», тобто біо-робот (ось це я і побачила і зрозуміла того
ранку). І цей процес – не явище сучасності (просто на це звернули увагу, можливо, з «легкої руки» постструктуралістів,
особливо М. Фуко), коріння цього процесу сягає до першолюдини.
І Бог не обманув. Дійсно, людина, що «проміняла» Бога і серце (в якому
зберігається «іскра Божа») на пізнання і розум, померла як людина, тобто
богоподібна істота... Для такої людини,
по суті, Бог помер, і це трапилося задовго до констатації цього Ф.Ніцше.
Проте, померши як богоподібна істота, людина не стала твариною. Її духовність
«перекинулася» в горизонталь, але не зникла, а лише трансформувалася на «спотворену»,
«геростратову» духовність. І саме ця «спотворена духовність» породила такого
монстра, як етичний садо-мазохізм. Бо знущання з людей, тварин, природи
приносять задоволення духу людському, а не тілу.
Яка ж природа і причина садо-мазохістського ставлення людини до світу? Висунувши
бажання свого «Я», своє его вище за Бога, людина не втратила повністю своєї
Божественної, духовної природи. Ця духовна суть причаїлася в глибині душі і
підсвідомості людини, виявляючись зовні в незрозумілій тузі за втраченою
духовно-душевно-тілесною цілісністю і чистотою, в постійній незадоволеності,
комплексах неповноцінності, які пригнічують і мучать її . Людина забула себе як Богоподібну істоту, але ця богоподібність не тільки не покинула її,
але й постійно тихо «шкребеться» зсередини душі людини, завдаючи їй душевного, іноді
нестерпного, болю. Як відомо, злість –
маска болю. Чим сильніший духовно-душевний біль, тим різкіше він
виявляється зовні у вигляді злості і агресії. І людина, як смертельно поранений
звір, безумно скоює все більше зла і насильства, прагнучи втекти від болю, що
мучить її зсередини.
Людина забула
про закон бумеранга: все повертається.
І насильство над іно-буттям неминуче обертається насильством над своїм-буттям,
Я-буттям, садизм обертається мазохізмом, насильство над природою і людьми
повертається екологічною і демографічною катастрофами…
Замикання
людини в шкаралупі свого его, абсолютизація свого розуму і нехтування голосом
серця призвело до того, що вона не тільки втрачає здатність любити світ і
людей, але й чути, бачити і розуміти (адекватно сприймати) світ, який оточує «шкаралупу
его». Про це з болем говорив Христос: «Вони дивлячися, не бачать, і слухаючи, не
чують, і не розуміють… Затовстіло бо серце людей цих» (Мт. 13:13,15).
Абсолютизація
розуму, голови поступово перетворює людину на біо-робота, запрограмований біо-автомат,
обплутаний «павутиною» Інтернету, на додаток до комп'ютерів і мобільних
телефонів, створених її ж головою. Відійшовши від реального світу, «світу
серця», яке здатне відчувати цей світ, людина прийшла у віртуальний, придуманий
«світ голови». І це неминуча закономірність.
Внаслідок
цього має місце знеособлення людини, втрата нею своєї ідентичності,
перетворення її на «людину-масу» (Ортега-і-Гассет). Більш того, відбувається
масова дебілізація населення і зомбування його. Хто зацікавлений в цих деградаційних
процесах? Власть імущі. Навіщо? Щоб було легко управляти. Заради чого? Заради
ЇЇ ВЕЛИЧНОСТІ ВЛАДИ, заради ЗОЛОТОГО ТЕЛЬЦЯ. До підніжжя абстрактної влади, мертвого золотого тельця кладуть живі людські жертви… Мертве панує над живим.
«Бог є любов» (1 Ів.4:8). І зрадивши і забувши
Бога, людина зраджує і забуває любов. Втративши відчуття сакрального, людина
втрачає божественне відчуття любові до
всього сущого. Людина стає агресивною. Але за законом бумеранга ця агресія
повертається назад. Відбувається процес суїциду людства.
Чи можна
запобігти цьому процесу, зупинити людство, що мчить до безодні небуття,
очистити душу людини від зла? Так, можна. Це шлях повернення до себе. Суть
цього виразу містики всіх часів і релігій бачили в поверненні людини до Бога, а
тим самим до самої себе як богоподібної істоти, до людини серця – homo cardiacus,
у поверненні до своєї втраченої духовно-душевно-тілесної цілісності, в якій
домінує не тваринне (або машинне!..), а духовне начало.
Як це
здійснити? Адже примусити вірити, любити і каятися не можна. Примусити стати духовним не можна. І
навіть сформувати духовність спеціально розробленими методиками неможливо. Бога
і Любов, духовне начало в людині можна лише пробудити.
Як? Своїм прикладом, феноменом зараження.
Феномен
зараження добре відомий у психології. Його часто використовують у політиці й
релігії при обробці свідомості та психіки людей. Духовністю теж можна «заразити», освітивши
світлом своєї душі темряву «душ, що заблукали». Нехай світло Вашої душі, як
вчив Христос, «світить всім у доміВід
серця до серця світить енергія Бога і Божественної Любові. Усмішка, сяйво
очей, мудре розуміюче і добре мовчання… Просто присутність Світла в Темряві освітлює Темряву. Присутність Тепла в
Холоді зігріває Холод. Це так просто і так важко. Так «не науково» і так
мудро...
(курсив мій – Н.Ш.)» (Мт. 5:15). Дім. Дім – це те місце, де тепло твоїй душі,
де тебе люблять. А сьогодні (і чи лише сьогодні?..) – масове бездом'я і так
холодно багатьом людям… Зігріти душі, освітити їх світлом своєї любові. Не
словами, закликами і відозвами. Ні! Слова часто даремні. Дехто їх просто не
почує. Та і чи потрібні тут слова?
|
